Друга світова війна спричинила великі переміщення українців по світу. У 1930-х роках у Радянському Союзі було знищено сотні українських письменників. Після Другої світової війни багато емігрантів виїхали на Захід. Серед них було чимало письменників. З концентраційних таборів багато з них потрапило до таборів “переміщених осіб” у Німеччині чи Австрії, а тоді на американський континент.

Дещо відмінною групою були ті українці, які емігрували з України після визвольних змагань і проживали у Центральній Європі (Польщі та Чехословаччині) чи в Західній Європі. Це були високоосвічені люди, вважали себе тимчасовими емігрантами і чекали повернення в Україну. Серед них були й драматурги: Єлисей Карпенко, Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Юрій Липа, Леонід Мосендз, Фотій Мелешко, Спиридон Черкасенко.

Емігранти, які виїжджали до різних країн Європи, мали намір на тимчасовий побут поза Батьківщиною, а ті, хто від’їздив до Північної Америки – на сталий побут. Вибір останніх був добровільним, хоча він і був спричинений політичними обмеженнями в освіті і праці для українців в Україні, що була толі під чужою владою (і про це з болем писали у своїх творах письменники-вихідці з України).

Коли робимо огляд літератури і додаємо географічні визначення, то тим самим визнаємо, що вона якось особливо відмінна від основного масиву літератури певної країни. Драма в літературі української діаспори, можливо, більше, ніж будь-який інший жанр, несе на собі відбиток її незвичної долі, адже ці твори написано поза материком.

Давньоукраїнська драматургія бере початок у 17-му столітті зі шкільних драм. Вони називалися так, тому що виходили зі стін вищих шкіл. Їхніми авторами були викладачі, духовенство, а виконували спудеї, тобто студенти.