Емігранти, які виїжджали до різних країн Європи, мали намір на тимчасовий побут поза Батьківщиною, а ті, хто від’їздив до Північної Америки – на сталий побут. Вибір останніх був добровільним, хоча він і був спричинений політичними обмеженнями в освіті і праці для українців в Україні, що була толі під чужою владою (і про це з болем писали у своїх творах письменники-вихідці з України).

Десятиліттями вони продовжували жити Україною та її проблемами; чи то в Канаді чи Америці вони гуртувалися, організовували свої невеличкі громади, де ділилися турботами про рідну землю і так творили свій мікросвіт. Цю ідею легко можна віднайти у більшості п’єс, які не завжди мали літературну вартість, але були висловом свого часу.

У перших десятиліттях цього століття багато українців із західних частин України оселилися в Канаді й Америці, де почали створювати свої аматорські театральні гуртки. Цей звичай емігранти взяли з собою з дому, адже аматорський театр існував майже в кожному містечку і селі Західної України – завдяки зусиллям товариства „Просвіта” чи іншим організаціям та ініціативам.

Емігранти привезли з собою українську театральну літературу, яку часто перевидавали; але її не було достатньо, щоб забезпечити всі аматорські театри п’єсами на кожен місяць чи тиждень. Це спонукало багатьох письменників писати п’єси. Всі постановки мали освітню, виховну чи повчальну мету. Спочатку ставили п’єси у приватних будинках; перша відома вистава відбулася 1904. Уже 1913 р. у всіх місцях зосередження українців були постійні аматорські драматичні групи, а в більших – й декілька. Театральні постановки були центром суспільного життя нових поселенців, які майже щотижня бажали бачити якусь п’єсу. Тому в тих перших десятиліттях у Канаді українські емігранти створили понад сто театральних текстів-п’єс.

Серед перших українських драматургів у Північній Америці були театральні активісти, актори, режисери, які розуміли потребу ширшого репертуару (напр. Семен Ковбель, Еавриїл Кобзар, Василь Казанівський, В.Бабієнко, Петро Еурський, Семен Комишвацький). Авторами п’єс часто були і священики.

Першою друкованою українською п’єсою в Канаді (десь на переломі століть) була п’єса „Убійники” о.Івана Бодруга. Пізніше автором багатьох п’єс був Семен Ковбель, починаючи з „Дівочих мрій” (1920). Згадані вище автори писали зі свого громадського обов’язку (й очевидно, без гонорару); не раз навіть на виданих п’єсах не було зазначено прізвища автора. Самі автори також не дуже серйозно ставилися до своєї творчості, і навіть не завжди збирали свої опубліковані п’єси.
Теми театральної творчості українських емігрантів того періоду можна погрупувати так:

а) сентиментальні версії життя в Україні, яке емігранти покинули;
б) історичні події України (події, про які у цей час в Україні не можна було писати);
в) переживання й проблеми нових іміґрантів на нових землях;
г) моралізаторські.

До побутово-сентиментальної категорії можна віднести такі п’єси:”Українське весілля” (1918) Л. Цегельського, “Сироти” Романа Сурмача, “Еей на Івана, гей на Купала” (1920) Петра Федисева, “Веселі Полтавці” (1920) Антона Нагорнянського.

До п’єс про історичні події в Україні, особливо про боротьбу за незалежність належать:”Страйк” (1915) о. Миколі Струтинського, “Терновий вінок, або Жертви царизму” (1918) Володимира Сиротенка. “Між бурхливими хвилями” (1918) В.Бабієнка.

Про переживання й проблеми емігрантів на нових землях розповідають такі п’єси, як “Жертви темноти” (1924), “Клуб суфражисток” (комедія, 1925), “Кроваві перли” (драма, 1926)” “Манівцями” (трагікомедія, 1931), “На хвилях любові” Дмитра Гунькевича, “За рідний край” Михайла Петрівського, “Тихі герої” (1923) Пилипа Пилипенка.

Моралізаторськими можна вважати такі, як “Дівочі мрії” (1920) Семена Ковбеля, “Така її доля” Віктора Лисенка, “Безбатченко” (1927) Олександра Лугового тощо.