Коли робимо огляд літератури і додаємо географічні визначення, то тим самим визнаємо, що вона якось особливо відмінна від основного масиву літератури певної країни. Драма в літературі української діаспори, можливо, більше, ніж будь-який інший жанр, несе на собі відбиток її незвичної долі, адже ці твори написано поза материком. До того ж у багатьох літературах не всі драматурги пишуть для сцени, а тим паче ті автори, які творять поза межами своєї батьківщини і не мають надій чи можливостей побачити свої твори, написані рідною мовою, на сцені у нових країнах проживання. Тому багато п’єс діаспори мають прикмети „п’єси до читання”, як і деякі драматичні поеми Лесі Українки.

Драматургічний набуток української діаспори можна розглядати у трьох специфічних аспектах. Перший з них, – це певна історична потреба, яка вимагала певного жанру, давала йому змогу розвиваться. Так було з думами, які, крім різних заохочень і впливів доби, служили потребі часу українського народу; думи були, не тільки усними історичними текстами, але й моральними сторожами. Так було і з п’єсами діаспори, зокрема першої третини цього століття, в яких автори намагались передати масу історичних фактів спраглим рідного слова, яких тоді було дуже багато у Північній Америці.

Другий чинник – це психологічна потреба одиниці мати активний вияв на політичному чи творчо-культурному полі. Доля звичайно ізолює імігранта від нового світу, але коли залишається потреба висловитися і діяти з думкою про свою батьківщину, тоді театр і преса стають чи не єдиною реальною можливістю вислову, навіть якщо й приреченого тільки на життя в цій громаді.

Третій чинник – це потреба естетичного вислову. В результаті з’являються твори для роздумів. Так постають, зокрема, драми для читання, з малою надією (з різних причин) на сценічне втілення. Тоді твір не є залежним від того, як його сприйме глядач. Та у перших двох ситуаціях присутність глядачів та їхня рецепція твору надзвичайно важливі.

Можна виділити принаймні чотири періоди або хвилі еміграції з України: 1) на переломі XIX і XX століть (еміграція до Північної Америки); 2) після приходу радянської влади; 3) після Другої світової війни; 4) від 1980- і впродовж 1990-х років. Серед трьох перших груп майже завжди були письменники, а серед них і драматурги. Більшість письменників, яка покидала батьківський край, робила це з політичних причин; хоч на першій хвилі еміграції (на переломі століть) позначився й економічний чинник, спричинений тодішньою політичною ситуацією. Четверта хвиля була кількісно незначна, але і серед цих емігрантів також були письменники. Досить чисельна еміграція 90-х років була вже суто економічною і тому не принесла майже ніяких набутків до літератури діаспори.