– Привіт, Василю! Куди прямуєш?
– Привіт, Антоне! Ось, бачиш, книжки несу до шкільної бібліотеки.
– Здавати чи як?
– Так, здавати. Це роман Панаса Мирного “Хіба невуть воли, як ясла повні?”. Нам задавали його читати.
– Давай і я пройдуся з тобою. Візьму щось собі почитати. Давно не читав нічого новенького.
– А ти просто сам собі книжки читати береш? Не за програмою?
– Ну ти, Василю, і смішний! Звичайно ж так! Я читати люблю. На цей раз, мабуть, спитаю, чи є в бібліотеці якісь романи Жюля Верна.
– А якщо немає? Тут книжок, я бачу, небагато.
– То візьму в районній бібліотеці, я туди записаний.
– А так що, можна?
– Я ж кажу, Василю, смішний ти! Можна! Ти що, ніколи в бібліотеку не записувався? Ти художні твори в Інтернеті читаєш?
– Оце тільки в шкільну записаний. В мене й Інтернету вдома немає. Я поза шкільною програмою нічого не читаю.
– Даремно, друже. Давай, коли я наступного разу буду йти в районну бібліотеку, то покличу тебе з собою. Записатися туди коштує всього три гривні на рік.
– Давай, може, щось цікаве там надибаю! Ну, прийшли! Запитуй, що ти там хотів!
– Тепер — цить… В бібліотеці галасувати не можна…