Мій твір буде буде про те, що друг справді “пізнається в біді”. Я розповім, як у скрутну хвилину мені допоміг мій справжній друг Максим.
Якось улітку ми разом з Максимом каталися на велосипедах та заїхали на чужу вулицю.
Мій твір буде буде про те, що друг справді “пізнається в біді”. Я розповім, як у скрутну хвилину мені допоміг мій справжній друг Максим.
Якось улітку ми разом з Максимом каталися на велосипедах та заїхали на чужу вулицю.
Мені часто доводиться чути, що сучасна молодь негідна, якщо порівнювати її зі старшими поколіннями. По-перше, молодь стала лінива та не хоче трудитися, любить лише розваги. По-друге, молоді люди нахабні та нечемні, не поважають старших. Також серед молоді багато людей зі шкідливими звичками, наркоманів. Кажуть, це тому, що у сучасної молоді моральні принципи нерозвинуті.
Моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. Зветься воно Василівкою, на честь хлібороба Василя, який першим поставив тут хату.
Що є лідерство? Я розмірковую над цим словом, виходячи зі свого, особистого розуміння. Можна, звичайно, зазирнути в словник. Але самому думати цікавіше, ніж користуватися готовим.
Лідер – це той, хто вміє повести за собою. Або той, хто просто вміє йти попереду всіх, мотивуючи інших своїм прикладом.
Як тільки я отримав цю тему для твору, то відразу зрозумів, про кого буду писати. Я напишу про свого старшого брата Євгена. Ця людина – справжній лідер. Йому нещодавно виповнилося двадцять чотири роки, але він уже багато чого досяг у житті. І навіть не в досягненнях справа.
Несмотря на небольшой объем, рассказ Валентина Распутина отличается насыщенностью красок повествования и достаточно большим количеством второстепенных персонажей, которые так или иначе формируют образ главного героя, являются катализаторами его личностного роста и помимо того, представляют собой несколько распространенных типичных образов.
Ми живемо у величезному і парадоксальному світі. Тут голод сусідить із розкішшю, бідність – з багатством, щастя – з горем. Одні люди в нашому світі натискають кнопки смартфонів, їздять в автомобілях, літають літаками, купаються в гарячому душі. А хтось набирає воду відром з каламутної річки і ніколи не навчиться читати і писати.
Моя майбутня професія – лікар. Я давно так вирішив. Ще в дитинстві мені хотілося допомогти всім, кому погано та боляче. Я вовтузився з бездомними хворими кошенятами та цуценятами, лікував голуба, в якого було зламано крило. Друзі дивувалися, як мені не нудно все це. А мені «працювати» з хворими звірятами дуже подобалося і ніколи не набридало. А тепер я точно знаю, чому хочу присвятити своє життя.
Коли мені було років п’ять чи шість, я хотіла швидше вирости, щоб дотягуватися до ручки холодильника. Зараз я з легкістю відкриваю холодильник, але мені хочеться повернутися в той час, коли я була найменшою в родині. Ось такий смішний парадокс. Пошкодуєш, коли втратиш – мій випадок.
Багато століть тому, людина цілком залежала від природи. Вона була безпорадною перед сильною зливою, пожежами лісів, виверженнями вулканів…
Але вона жила в єдності з природою. Вона була вдячною за їжу, що давав оточуючий світ, та за придатні умови для існування. Людина була чутливіша для природних ритмів, адже їй це допомагало вижити та пристосуватися до можливих природних змін.