Мета: зацікавити біографією та творчістю Овідія; працювати над виразним читанням; проаналізувати елегію «Зима на чужині»; розвивати акторські здібності, творче мислення; виховувати любов до батьківщини, здатність до співчуття.

Обладнання: зображення Овідія, тексти поезії «Зима на чужині» (із «Сумних елегій»).

Какая грусть о Риме! Какие трогательные жалобы!

О. С. Пушкін

…То, что я прозой писал,

в стих выливалось само.

Овідій

ХІД УРОКУ

I. Актуалізація опорних знань

1. Перевірка домашнього завдання

Виразне читання поезії Горація «До Мельпомени».

2. Переказати біографію Горація, використовуючи метод «Ґронування»

II. Мотивація начальної діяльності

Читання поезії М. Зерова

БЕЗСМЕРТНІСТЬ

Вінець Овідія во віки не зов’яне;

Безсмертний «Плач» його, гіркий і незрівнянний,

Душні елегії, мов цвіт весняних лоз,

І чари сонячні його «Метаморфоз»,

І мудрі тонкощі ученого кохання.

Хай Цезар злобствує, і хай літа вигнання

Зігнуть високий стан і сивину вплетуть.

І хай гуде Сармат і Гети смерть несуть,

А гнівний Понт реве і горами вергає,—

Народи і віки не раз іще згадають

Дзвінких його пісень легкий свавольний лад

Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.

Так писав про знаменитого давньоримського поета український поет ХХ ст. Микола Зеров. — Як ви гадаєте, чому вірш має таку назву? Наприкінці уроку ви вже будете знати, про які літа вигнання пише поет, зрозумієте, чому «злобствує» Цезар, та дізнаєтесь чимало іншого про життя Овідія.

III. Вивчення нового матеріалу

1. Слово вчителя

Публій Овідій Назон (43 р. до н. е. – 17 р. н. е.) народився у м. Сульмоні, що в 140 км від Рима, в сім’ї вершників. Батько мріяв дати своїм синам найкращу освіту, а молодшого Публія хотів бачити адвокатом.Однак вже тоді декламації Овідія нагадували вірші у прозі.

У ч е н ь (в ролі Овідія)

В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:

В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав

Брат мій ще з літ молодих вінець красномовства вподобав,

Форуму сварки гучні вабили серце його.

Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,

Муза до тихих пісень кликала душу мою.

Часто мовляв панотець: «Не за хлібне ти діло берешся.

Славен Гомер, але й він так і помер нуждарем!»

Батькове слово узяв до душі я і, муз призабувши,

Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі,

Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,

Що б не почав я писать, вірші складались самі…

(Овідій. Життя поетове. Пер. М. Зерова)

Світські розваги та література приваблювали Овідія набагато більше, ніж перспектива потрапити до Сенату, тож він вів незалежне життя забезпеченої людини, проводячи час у вищому римському суспільстві та в поетичних колах.

Наприкінці століття Овідій став першим поетом Риму та створив славнозвісну «Науку кохання», що містить практичні поради для закоханих — молодих сучасників поета.

Інсценування

Учні-«римляни» читають «Науку кохання».

1 – й р и м л я н и н

Помни, однако, что здесь, в обманчивом свете лампады,

Ночью с хмельной головой, трудно ценить красоту.

Ведь не случайно Парис лишь днем и под солнечным небом

Молвил, богинь рассмотрев: «Лучшая — Матерь Любви!»

2 – й р и м л я н и н

Ночь благосклонна, она прикрывает любые изъяны,

Ночью любую из дев можно красавицей счесть.

О драгоценных камнях, о крашеной пурпуром ткани

И о девичьей красе только при солнце суди.

3 – й р и м л я н и н

Время теперь приступить к тому, что гораздо важнее,—

Как уловить для себя ту, что искал и нашел?

Все и повсюду мужи, обратите умы со вниманьем

И доброхотной толпой слушайте слово мое!

Будь лишь опрятен и прост. Загаром на Марсовом поле

Тело покрой, подбери чистую тогу под рост,

Мягкий ремень башмака застегни нержавою пряжкой,

Чтоб не болталась нога, словно в широком мешке.

Не безобразь своей головы неумелою стрижкой —

Волосы и борода требуют ловкой руки;

Ногти пусть не торчат, окаймленные черною грязью,

И ни один не глядит волос из полой ноздри…

Вдвинься в толпу, проберись к красавице, словно случайно,

Пальцами стана коснись, ногу ногою задень.

Вот когда время начать разговор! Венера и Случай —

Оба помогут тебе. Стыд неотесанный, прочь!

Здесь твоему красноречью не надобны наши советы,

Только сумей захотеть — сразу же станешь речист.

С ролью влюбленного сладь, словами яви свои раны,

Хитрость любую найди — пусть лишь поверит она,

Это нетрудно: ведь каждая мнит, что любви она стоит,

Даже и та, что дурна, верит в свою красоту.

(Овидий. Наука любви. Пер. М. Гаспарова)

У 8 р. н. е. Август засилає Овідія на далеку окраїну імперії, на берег Чорного моря, в місто Томи (зараз це місто Констанца в Румунії). Причини заслання залишаються невідомими.

У відчаї поет спалив рукописи поеми «Метаморфози» (вона збереглася лише завдяки копіям, які залишилися у його друзів). Десять років провів Овідій далеко від рідної Вітчизни. Змістом його поезії стали жалоби на долю та моління про повернення до Рима.

Драма поета відбилася у його «Сумних елегіях». Помер поет у вигнанні у 18 р. н. е.

Там і споруджений пам’ятник, на якому викарбувані слова самого Овідія:

Я, що лежу тут, Назон, оспівував ніжне кохання,

Поки дочасно мене хист мій зі світу не звів.

Ти ж, о мандрівче (кохав же ти й сам),

Не вагайся шепнути:

— Прах Назона-співця хай тут спокійно лежить.

2. Збірка «Сумні елегії»

Слово про збірку

У чотирьох книгах віршів простежуються трагічні мотиви: розлука із сім’єю, туга за Батьківщиною, ненависть до чужини, прохання про милосердя, прославляння поезії як єдиної опори в тяжкому житті.

О. С. Пушкін високо оцінив «Сумні елегії»: «Книга Tristium выше, по нашему мнению, всех прочих сочинений Овидия (кроме “Превращений”).

Героиды, элегии любовные и самая поэма Ars amandi, мнимая причина его изгнания, уступают элегиям понтийским. В сих последних более истинного чувства, более простодушия, более индивидуальности и менее холодного чуждого климата и чуждой земли, сколько живости в подробностях! И какая грусть о Риме! Какие трогательные жалобы!»

Сам Пушкін любив зіставляти своє вигнання на південь із вигнанням Овідія.

У 1795 р. фортецю на півдні України на честь «співця кохання» на-

звано Овідіополем (нині — райцентр Одеської області).

Повторення термінів із теорії літератури

Елегія — жанр лірики журливого змісту.

У римській поезії в елегії починають переважати особисті переживання самотності, розчарування, страждання.

Читання поезії «Зима на чужині» (або «Зима у гетів»)

ЗИМА У ГЕТІВ

(книга III, елегія X)

Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Назона,

В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені,—

Знайте ж — під зорями, що не спускаються в море ніколи,

В дальній країні тепер я між чужинців живу:

Скрізь дикунів — савроматів, і бассів, і гетів племена —

Навіть не гідні мене їхні самі імена!

Поки ще тепле повітря — тим часом нам Істр оборона:

Хвилями плинними він запобігає війні.

Тільки ж надійде понура зима і весь берег зашерхне,

І від морозу стає біла, мов мармур, земля,—

Тут і Борей, і сніги заважають нам жити під Арктом,

Небо тремтяче, і те ніби тут гнобить людей.

Падає сніг і лежить, під дощем і під сонцем не тане,

Твердне; суворий Борей робить довічним його.

Отже, і перший іще не розтане, як випаде другий,

У багатьох він місцях часто дворічний лежить.

І в Аквілону бурхливого сила така, що високі

Башти з землею рівня, дахи з будівель зрива.

Шкури та теплі штани від холоду злого рятують,

З тіла усього саме тільки й відкрите лице.

Часто від руху дзвенить льодинками вкрите волосся,

І на морозі блищить, біла уся, борода.

Не розпадаються вийняті, посуду форму зберігши,

Вина, і вже не черпать треба, а їсти шматки.

Що вже казать, як струмки, переможені холодом, тверднуть,

Чи як на озері ту воду копають крихку?

Навіть і сам, за ріку папірусодайну не вужчий,

Той, що в собі звідусіль стільки поєднує хвиль,—

Істр — навіть він, від жорсткого вітру ізверху застигши,

Потай у море несе води блакитні свої.

Там он, де судна пливли, нині ноги ступають; по хвилі,

Холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять;

Нині мостами новими, що виросли над течією,

Тягнуть сарматські воли варварських безліч возів.

Віри мені не піймуть; таж нема за брехню нагороди,

Отже, здається мені, вірити свідкові слід:

Бачив я море безкрає, що теж від морозу застигло,

Води недвижні слизька вкрила й блискуча кора.

Але ж не досить і бачити: йшов я по хвилі затвердлій

І не змочила вода зовсім моєї ноги.

Якби тобі довелося, Леандре, пливти в цій протоці,

Певно б вода не була винна у смерті твоїй.

Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря піднятись,

Бо навісної зими їх не пускає покров.

Мабуть, коли, махнувши крилом, Борей зашумів би,

Хвиль би не збив і тоді на полоненій воді,

Не ворухнулись би судна, мов мармуром, стиснуті льодом,

І розтинати б весело скованих вод не могли.

Бачив я риб, що в льоду зависли, прив’язані міцно,—

Деякі з них навіть там ще зберігали життя.

Отже, як тільки надмірна Бореєва сила повіє

Чи над простором морським, чи над розливом ріки,

То через Істру рівнинну, сухим Аквілоном закуту,

Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні —

Ворог на бистрім коні, стрілою крилатою грізний,

Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги.

Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних

Необоронене скрізь ворог добро забира,

Сіл нужденне добро: і рипучі вози, і худобу —

Всі ті достатки, які має злидар-селянин;

Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;

Бачать востаннє вони рідні оселі й лани;

Падають інші, без жалю зубчастими стрілами вбиті,

Адже отруту страшну бистре залізо несе.

Те, що несила узяти з собою,— в дорозі лишають,

І безневинні хатки палить ворожий вогонь.

Мир настає, то й тоді страхіття війни всіх лякає,

І не веде борозни ратай, налігши на плуг;

Тут, коли ворога бачать або і не бачать,— бояться;

Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля.

Ані солодкі в тіні не ховаються тут виноґрона,

І не шумує в діжках, піну здіймаючи, муст.

Яблук нема в цій країні. Не мав би Аконтій, на чому

Слів написати своїй пані й підкинути їй.

Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.

Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.

Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,

Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?

(Переклад Г. Кочура)

Бесіда

– Доведіть, що поезія написана в формі послання. (Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Назона, В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені,— Знайте ж — під зорями, що не спускаються в море ніколи, В дальній країні тепер я між чужинців живу…)

– Чому ж Овідію не подобається жити на чужині? (Поет нарікає на клімат: холодну зиму, під час якої «падає сніг і лежить, під дощем і сонцем не тане», «по хвилі, холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять». У цьому краї немає яблук, не росте виноград: «Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля». Та для поета край заслання — ще й духовна пустка. Він не поважає людей, серед яких йому довелося жити: вони «коли ворога бачать або і не бачать,— бояться».)

– Які кольори переважають в описі? (Чорний та білий)

– Визначте ідею поезії. (Поет не сприймає ані людей, ані клімат, ні землю, на якій доводиться жити, і дуже сумує за своєю батьківщиною.)

IV. Підсумки уроку

«Мікрофон»

1. У чому полягає трагізм долі Овідія?

2. Які почуття викликає у вас елегія Овідія?

Осипу Мандельштаму, російському поетові ХХ ст., належать переспіви «Сумних елегій» Овідія.

Ось один із них.

TRISTIA

Я изучил науку расставанья

В простоволосых жалобах ночных.

Жуют волы, и длится ожиданье,

Последний час вигилий городских;

И чту обряд той петушиной ночи,

Когда, подняв дорожной скорби груз,

Глядели вдаль заплаканные очи

И женский плач мешался с пеньем муз.

Кто может знать при слове расставанье —

Какая нам разлука предстоит?

Что нам судит петушье восклицанье,

Когда огонь в акрополе горит?

И на заре какой-то новой жизни,

Когда в сенях лениво вол жует,

Зачем петух, глашатай новой жизни,

На городской стене крылами бьет?

И я люблю обыкновенье пряжи:

Снует челнок, веретено жужжит.

Смотри: навстречу, словно пух лебяжий,

Уже босая Делия летит!

О, нашей жизни скудная основа,

Куда как беден радости язык!

Все было встарь, все повторится снова,

И сладок нам лишь узнаванья миг.

Да будет так: прозрачная фигурка

На чистом блюде глиняном лежит,

Как беличья распластанная шкурка,

Склонясь над воском, девушка глядит.

Не нам гадать о греческом Эребе,

Для женщин воск что для мужчины медь.

Нам только в битвах выпадает жребий,

А им дано, гадая, умереть.

V. Домашнє завдання

Письмово доведіть, що вірш «Зима на чужині» є елегією.