Проблеми «людина і середовища», бездуховність життя завжди цікавили А. П. Чехова, Протест проти «футлярного» життя звучить і в його «маленьких трилогіях» («Про любов», «Агрус» , «Людина у футлярі» ). Ці розповіді відомі, напевно, дуже багатьом читачам. Бєліков з його калошами, парасолькою і темними окулярами, став символом боягузтва і фіскальства. Фраза з «Агрус»: «Людині потрібні не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля …» – постійно повторюється. На жаль, далеко не завжди ці твори сприймаються у всій глибині їх авторської печалі. Найчастіше в Бєлікові і володарі садиби з агрусом ми бачимо лише комічні фігури. Чехов створив іншу картину.

Три головні герої цих оповідань повідали свої роздуми про життя. Але в кожному – неповторний шлях до правди. Буркин, згадуючи про нещодавно померлого Бєлікова, не приховує глузування і здивування з приводу його прагнення сховатися від дійсного життя. Він – один із учителів, жителів міста. Всі разом вони виявляються у владі Бєлікова: «Він тиснув нас усіх, і ми поступалися … тримав у руках … Все місто! »Численна група людей не була здатна протистояти одній людині. І Буркин з жалем розуміє це.

Ще одна гірка істина: «Чого тільки не робиться у нас в провінції від нудьги, скільки непотрібного, нісенітного!» Саме нісенітні думки приходили частіше розумних: одруження Бєлікова … Всі вірили, що зі зміною сімейного стану Бєлікова щось зміниться і в їх житті, але … на жаль! Навіть смерть його нічого не змінила: «життя потекло як і раніше, таке ж суворе, втомливе, недолуге … Бєлікова поховали, а скільки ще таких людей у футлярі залишилося, скільки їх ще буде! »

Чімша-Гімалайський з іронією сприймає «щастя» свого брата, який замкнувся на все життя у власній садибі з єдиною втіхою – кислим, твердим агрусом. Викриттям служать такі слова: «Щасливий почувається добре тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки».

Герой оповідання «Про любов» Альохін після довгих років мовчазних страждань, попрощавшись з коханою жінкою, зізнається: «Яке не потрібне, дрібне і як оманливе було все те, що нам заважало любити».

Всі троє каються в минулих помилках, в нездатності «виходити з вищого». Кожен вступає в суперечку з собою, колишнім. Чути заклики: не заспокоюватися, не присипляти себе!

Якою щемливо сумною фразою закінчується розповідь «Агрус»: «Дощ стукав у вікно всю ніч …» Чи випадково це? Я думаю, що ні! Зрозуміло, чому кожна ця розповідь присвячена спогадам героїв. Тут проявляються їх найсильніші емоції, сміливі думки. Люди доторкнулися до правди … Але тільки доторкнулися. Письменник далекий від засудження їх дій і вчинків.

Думаю, що слова Івана Івановича будуть логічним завершенням теми: «Якщо в житті є сенс і мета, – не втомлюйтеся робити добро! »