Віктор Астаф’єв – відомий російський письменник, автор книг про сільських людей і війну, про любов і смерть. Що значить для людини пам’ять про минуле? Це питання, на мій погляд, найбільше хвилює автора.

Проблема, зачеплена В.Астаф’євим в повісті «Останній уклін», має багаторічну історію, але, тим не менш, вона не втрачає своєї актуальності і залишатиметься злободенною до тих пір, поки існує життя на землі. Роздуми оповідача про те, як він повертається в рідне село, думає про зміни, які відбулися за час його відсутності і які відбуваються в даний час, дивують своєю проникливістю. Вівсянка для оповідача – це місце, де можна «позгадувати, подумати, підвести підсумки життя».

«Яку ж пам’ять залишає за собою моє рідне село? Чого і кого воно пам’ятає?» – З гіркотою запитує оповідач. Він щиро стурбований тим, що люди живуть «тільки сьогоднішнім днем», живуть «заради наживи», що безповоротно руйнуються нитки між минулим і майбутнім. Таким чином, вимальовується авторська позиція. В. Астаф’єв, безумовно, вважає, що пам’ять про батьківщину, про своє коріння, дідів і прадідів священна.

Неможливо не погодитися з думками письменника. Воістину благородними людьми можна назвати тих, хто, всупереч життєвим негараздам, зберігає незримий зв’язок з малою батьківщиною, шанобливо ставиться до свого минулого. До числа таких людей можна віднести Миколу Миколайовича Бессольцева з повісті В.Желєзнікова «Опудало», діда Олени. Він через тридцять років повертається в рідне місто, відновлює будинок свого батька, збирає картини, що дісталися від прадіда – художника, а потім дарує колекцію місту.

Мала батьківщина – це колиска дитинства, місце, де людина формується як особистість, де закладаються основи морального виховання. І якщо людина пам’ятає про це, то її не змінить ні час, ні мода, ні оточуючі люди. Так, Тетяна Ларіна з роману О.С.Пушкіна «Євгеній Онєгін» виходить заміж, стає блискучою світською дамою, але за зовнішнім лоском в ній легко вгадується та колишня провінційна панянка, яка все готова віддати «за полицю книг, за дикий сад».

Тривожні думки оповідача, його «щемлива туга про щось безповоротно загублене» не може залишити нас байдужими. Прочитавши текст В.Астаф’єва, я в черговий раз замислилася про те, що людина залишається справжньою людиною, поки зберігає свій кровний зв’язок з рідною домівкою, зі своїм дитинством, поки в нього жива світла пам’ять про минуле. Втрачаючи сполучну нитку між минулим і сьогоденням, ми перетворюємося на Іванів, які не пам’ятають своєї спорідненості.