Мета: ознайомити учнів із основними віхами життєвого і творчого шляху драматурга, його зв’язками з «театром корифеїв»; домогтися усвідомленню багатогранності літературної та театральної діяльності; жанрової різноманітності його драматичних творів; розвивати навички виразного читання, акторські здібності школярів; виховувати інтерес до творчості митця.

Тип уроку: урок-вистава.

Дійові особи: Карпенко-Карий, Мати, Батько І. Тобілевича, Сергій Єфремов, Софія Віталіївна Дітковська, Л. М. Толстой, П. Саксаганський, І. Франко, Поклик Серця,

Сила Духу, Суд Совісті, Оповідач-персонаж, М. Рильський, Панас Мирний.

На дошці портрет І. Карпенка-Карого, обрамлений рушником. Виставка його творів і творів про нього. Фотоілюстрації «Іван Карпенко-Карий. Життя і творчість».

Ліворуч слова:

«…Він був… великим драматургом,

якому рівного не має наша література»

І. Франко

Праворуч слова:

Згайдуйте предків своїх,

Щоб історія перед вами не згасла

І золотої нитки не загубіть…

Молюся за вас.

О. Кобилянська

ХІД УРОКУ

На фоні музики (бажано фортепіанної) звучать поетичні рядки М. Рильського, які він присвятив заповітній садибі — літературно-меморіальному музею Тобілевича.

Ростуть дуби, купають в небі віти,

А навкруги, немов веселі діти,

Дубки і липки зводяться рясні!..

Співає молодь молоді пісні —

І, сповнені зичливості й любові,

Дуби над нею шелестять Маркові.

Поклик Серця. «Театр!.. Чи любите ви театр так, як я його люблю, тобто всіма силами душі вашої, зі всім ентузіазмом, зі всією нестримністю, на яку тільки здатна палка молодість, жадібна і пристрасна до вражень вишуканого? Або, краще сказати, чи можете ви не любити театр більше всього на світі, крім добра й істини?»

Оповідач-персонаж. Цей вислів В. Бєлінського часто із захопленням виголошував Карпенко-Карий. Пристрасними словами великого російського критика він визначав основи спрямування свого життя, своє творче покликання.

Дія І «Дитинство Івана Тобілевича»

Оповідач-персонаж. Карпенко-Карий — літературний і театральний псевдонім Івана Карповича Тобілевича. Народився І. Тобілевич 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівці, колишнього Бобринського повіту на Херсонщині. Дитинство драматурга минуло за кріпацтва.

Батько. Хлопець чув у родині про жорстокість і сваволю панів та їхніх посіпак. Йому й самому довелося бачити тяжку працю кріпаків на панщині й жорстоку розправу над ними на панській стайні. Страждання кріпаків глибоко вражали Івана, бо й мати

його до заміжжя була кріпачкою.

Опанувавши початкову грамоту в сільського дяка, Івана віддали до трикласного Бобринського повітового училища, яке з відзнакою «за успіхи в науках» закінчив 1859 року. На цьому шкільне його навчання й зупинилось. Розумний, здібний хлопчик мріяв про університет, прагнув стати вчителем або лікарем, але через скрутне матеріальне становище великої сім’ї довелося йому в 14 років перейти на власний хліб — узявся за нудну, виснажливу працю чиновника-канцеляриста. Знання син набував самотужки, наполегливо працюючи над книгою, завдяки чому й піднявся до рівня високоосвічених людей.

Мати. Ще в дитинстві Іван зацікавився театральним мистецтвом. Цьому сприяли мої хвилюючі розповіді про вистави «Наталка Полтавка», які доводилося мені бачити у виконанні мандрівних труп. Хоч я була й не писемною, але «Наталку Полтавку» вивчила напам’ять. Своє захоплення театром передала й дітям.

Оповідач-персонаж. Тож не випадково з родини Тобілевичів вийшли ще й такі видатні діячі української сцени, як Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Садовська (обидва  молодший брат і сестра обрали собі театральні псевдоніми Садовських, скориставшись дівочим прізвищем матері Євдокії Зінов’ївни, а Панас — псевдонімом Саксаганський — на честь містечка Саксагань, звідки мати була родом.

Сергій Єфремов. Батько й мати мали сильні, красиві голоси, тому в їх домі часто звучала народна пісня, яка сприяла створенню атмосфери теплоти і взаєморозуміння. Матір та батька тут шанували так, як споконвіку шанували в українських родинах:

діти дослухалися їхніх порад, дорожили батьківською і материнською любов’ю та підтримкою. Правда, Карпо Адамович не дуже тішився тим, що діти не на службі, а в «тіятрах», але мирився. Особливо допомагав старшому синові, Івану, доглядав його дітей

і господарство до останніх своїх днів.

Дія ІІ

Оповідач-персонаж. Дві чудові, самовіддані жінки супроводжували Івана Карповича на його нелегкому шляху, ділили з ним щастя й гіркоту життя. Перше глибоке й незгасне кохання — Надія Карлівна Тарковська.

Карпенко-Карий. Вона стала моєю другою дружиною в 1871 році. Обоє були пристрасними театралами, шанувальниками Шевченкового слова. Зіграли головні ролі в першій спільній сценічній роботі «Назар Стодоля», а згодом нарекли своїх дітей улюбленими іменами — Галя й Назар. А іменем коханої дружини назвав хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських. І донині хутір Надія (Надежда, Надеждівка) є історико-культурним заповідником.

Оповідач-персонаж. У першому шлюбі, крім Галі й Назара, народилися в Тобілевичів Юрко та Орися. Але родинне щастя було недовгим. Навесні 1881 року від сухот помирає Надія Тарковська, а влітку 1882 р.— улюблена старша дочка Галя.

Пережити горе, непоправні втрати допомогла Іванові Карповичу робота в театрі, творче самозабуття. А ще — Софія Віталіївна Дітковська, яка в липні 1884 року стала його дружиною.

Карпенко-Карий. Ми зустрілися з нею в трупі М. Старицького, куди увійшов після звільнення з поліції. Коли ж мене було звинувачено в антидержавній діяльності й заслано в Новочеркаськ, Софія сама простягла руку підтримки. І я її з вдячністю

прийняв.

Оповідач-персонаж. Вона була розумною жінкою, талановитою актрисою, а для свого чоловіка — надійним товаришем, помічником і порадником.

Софія Віталіївна. Дітям Тобілевича я замінила матір, шанобливо ставилася до пам’яті першої дружини. Доньці, що народилася у 1885 році, дала ім’я молодшої сестри Тобілевичів, яку Іван Карпович дуже любив,— Марія. Усі діти одержали гарну освіту: Назар став інженером-хіміком; Юрій навчався у Львові (будучи студентом, заприятелював із родиною І. Франка, деякий час жив у нього на квартирі), Орися (Ярина) та Марія здо-

були освіту у стінах Паризької Сорбонни. З усіма дітьми в Івана Карповича були теплі, задушевні стосунки. Він щиро переймався всіма клопотами своїх синів та дочок.

Голос Духу. «Одним з найкращих лікарів є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, свободу і незалежність!» (З листа до дочки Ярини, 1903 р.)

Дія ІІІ

Оповідач-персонаж. Основою життя і творчих здобутків Карпенка-Карого завжди була праця. На неї він ніколи не нарікав, хоч часом доводилося нелегко. У Новочеркаську працював ковалем-молотобійцем, потім — палітурником, на хуторі Надія — вправним, закоханим хліборобом. Любов до землі в нього з діда-прадіда.

Сергій Єфремов. Саме в косовицю та жнива Тобілевич брав відпустку й вибирався в села… Ціле літо Іван Карпович працював коло землі, як справжній робітник, ходив за плугом, косив і справляв усі роботи по господарству — і робив це не як дилетант, а як звичайний хлібороб: косар з його був, наприклад, навдивовижку навіть для сусідів-селян.

Суд Совісті. «Щодо біографії моєї… то я нічого не маю від себе додать, хіба те, що я п’ять років працював власними руками і нарівні з народом, що дало мені найбільше спроможності познайомитись із життям, про котре пишу» (Із листа до О. Лотоцького).

Сергій Єфремов. Довелось йому таки орати й засівати — тільки інше поле, поле української драматичної літератури й театру… І тут рівних йому не було, хоч сам автор прискіпливо ставився до своєї літературної праці й часто казав: «Поки писав, подобалось, а тепер не подобається». Прагнув, щоб кожна його п’єса була потрібна і зрозуміла не лише інтелігенції, а й простому народу.

Голос Духу. «Я дав кілька книжок «Хазяїна» своїм дядькам. Один із них, одібравши книжку в обід, надвечір уже прочитав. Дуже гарно зрозумів, багато коментував і прикладав до знайомих йому людей і хазяїнів. Я рад, що книжка ніби суха, так зацікавила дядька. З цього видно, що вона буде корисною» (Із листа до С. Єфремова).

Сергій Єфремов. Можливо, саме це мав на увазі Іван Карпович, коли говорив про розумну працю, що дає людині відчуття творчої свободи, незалежності. Сам він був абсолютно вільним і в мистецьких уподобаннях, і в життєвому виборі — служив Україні талантом, даним від Бога.

Суд Совісті. «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, не маючого навіть і порозуміння об нашій праці,— ми зробимо, що в наших силах!» (З листа до Саксаганського. 1898 рік)

Дія ІV

Оповідач-персонаж. Мистецькі шукання привели Карпенка-Карого до створення одного з блискучих зразків психологічної драми — п’єси «Наймичка». У творі розкривається трагедія простих чесних людей в задушливій атмосфері гнобительського суспільства.

Сюжетну основу драми становить трагічна історія наймички Харитини, яка стала жертвою розбещеного багатія Цокуля.

Василь Цокуль — це породження капіталістичних відносин у пореформеному селі, безчесний глитай, що відкуповує у шинкаря вродливу наймичку і знеславлює її.

Карпенко-Карий. Харитина, дочка нещасної, загиблої в шинку покритки, змалку поневіряється в наймах, зносить наругу, але не втрачає душевної чистоти. Щира й безкомпромісна у своїх почуттях, вона не витримує безчестя й кінчає життя самогубством.

Сила Духу. «О, будьте ж ви прокляті, всі баламути! Звірі ви, а не люди!.. Нехай наші сльози … важким камінням ляжуть на душі ситих, розпутих катів».

(Інсценізація уривка з п’єси. Дія V. Ява ІІ. Монолог Харитини.)

Оповідач-персонаж. «Наймичка» вперше була поставлена в Ростові-на-Дону трупою М. Кропивницького за участю М. Заньковецької в ролі Харитини.

М. Садовський. На цю виставу крадькома з Новочеркаська приїхав і сам І. Карпенко-Карий і, стоячи в залі, плакав разом із публікою та акторами.

Глядач не бачив самогубства Харитини. Здавалося, на сцені звівся великий Тарас і в образі Заньковецької кидав гнівні, пекучі слова в бік золотом шитих мундирів на захист всіх скривджених і знедолених». Серед глядачів були росіяни, українці, поляки, білоруси. Особливо захоплювалась студентська молодь.

Толстой. Подарованую Заньковецькою хустку, зрошену сльозами наймички, бережу. Пам’ятаю, як зараз її гру… Яка сила таланту. Пригадую добре і драму «Наймичка».

Написати її міг той, хто знає душу жінки, вміє зблизька заглянути в неї… Мабуть автор зазнав сам душевних тривог. У нього є думки, які він наче боїться висловити до кінця. Передайте від мене драматургові, хай не стримує себе говорити правду гостру,

вразливо й щиро.

Карпенко-Карий. Дякую за пораду.

Толстой. Дозвольте, то Ви є автор?

Адже автор Карпенко-Карий, а ви, знайомлячись, назвали себе Тобілевичем. Карпенко-Карий. Це мій псевдонім.

Толстой. А ви пишіть драми. Пишіть правдиві життєві драми. Про гастролі трупи я щодня читаю в газетах і чую від своїх друзів. Радію за ваші успіхи. Вони полягають не тільки в мистецькій грі, а насамперед — у вашій вірі, у переконанні творити добре діло. Я охоче подивлюсь якусь вашу п’єсу! А «Хазяїн» чия комедія? Чи не має чого спільного з «Хазяїном і робітником»?

Карпенко-Карий. Комедію «Хазяїн» написав я. Цілком оригінальний твір.

Дія V

Поклик Серця. «Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставляє людей, мимо їх волі, соромитися своїх учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо!»

Карпенко-Карий. Комедію задумав. Не дає спокою…

П. Саксаганський. Комедія нам дуже потрібна… Але пам’ятай, брате, що комедія для сцени має бути виключно життєвою. Наше завдання — виховати глядача настільки, щоб він розумів не тільки поверховий комізм, а й навчився бачити і відчувати сльози крізь видимий сміх… Вірю в твої здібності…

Оповідач-персонаж. Саме сільська буржуазія, капіталісти-землевласники і стали об’єктом «злої сатири» в комедії «Хазяїн».

І. Франко. У цій комедії І. Карпенко-Карий змалював «грандіозну по своїм замислам й по майже бездоганнім обрамленні картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею… Майстерна драматична техніка надає тій драмі велику сценічну вартість і запевняє їй довговічність на сцені».

Оповідач-персонаж. Перед тим, як подати п’єсу до цензури, Карпенко-Карий прочитав її в колі артистичного товариства.

Карпенко-Карий. Уважно слухала і дочка Орися, адже їй доведеться в комедії вперше зіграти роль Соні. Кожному виконавцю належить збагнути комедійну гостроту картин капіталістичної системи господарювання великого багатія-землевласника.

Хижак Пузир не гребує ніякими засобами наживи, не знає меж у своїх власницьких зазіханнях. Він малокультурний, бездушний, жорстокий і свавільний. Хижак навчає своїх управителів діяти шахрайськими засобами.

Треба показати, як жадоба наживи тяжіє над всіма помислами і вчинками тих, кого винесла на поверхню хвиля капіталістичного розвитку. Цей шахрай розуміє, що колесо капіталістичної машини крутиться і треба вміти проскочити крізь нього, щоб не роздушило.

Кого ж протиставити цій темній, породженій капіталізмом силі? Інтелігенцію? Але ілюзії народницьких сподіванок розвіяла реально капіталістична дійсність.

Тому блідими тінями на її фоні проходить мрійлива Соня — дочка Пузиря та її наречений Калинович, Золотницький — носій культурних ідей.

Розмірковував над драмами Чехова, в які прийшли герої-інтелігенти, що прагнуть осмислити зміст свого існування, але не знаходять у житті справжнього місця. Шукають його, зневірюються і знову шукають, бо не задовольняє й атмосфера пошлості, духовної убогості, бездушності. Такими є Соня і Калинович. Ще бліді вони, недовершені. Може на сцені оживуть ці образи, що носять у собі зародки свідомого, інтелектуального життя.

Треба готуватися до гастролей об’єднаної трупи в Москві, щоб і себе показати й повчитися дечому в театральних новаторів.

(Із листа до Кропивницького, 1900 р.)

Оповідач-персонаж. У комедії показано, як нещадна експлуатація призводить до загострення класових суперечностей, що виявляється спочатку в протесті робітників проти поганого харчування, а у фіналі п’єси — і в їхньому стихійному бунті, для придушення якого Пузир вдався навіть по допомогу до влади. Показуючи ці виступи сільськогосподарських робітників проти хазяїна-капіталіста, драматург правдиво відбив процесс наростання революційного руху в українському селі напередодні 1905 року.

Сила Духа. «Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде зі школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!»

Оповідач-персонаж. Уже перші вистави «Хазяїна» на початку 1901 року, в яких, до речі, найвідповідальнішу роль Пузиря виконував сам автор, були сприйняті глядачами з великим захопленням.

Поклик Серця. «Я сам бачу, що це найкраща моя комедія…»

(із листа синові Назару, 1901 р.)

Суд совісті. «Немає гірше, як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потеряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини.

Оповідач-персонаж. У «Суєті» Карпенко-Карий гостро й дотепно висміює вчителя гімназії Михайла Барильченка та його брата, кандидата прав Петра, які, потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратили «натуральність» своєї поведінки, відірвались від народу. Моральних покручів драматург бачить не лише серед інтелігенції. Невіглас і хвалько унтер-офіцер Тарас Гупаленко, заможний селянин Терешко Сурма, який прагне

вивести свого сина Матюшу «в пани», також захоплені нікчемною «житейською суєтою».

Устами Карпа Барильченка автор нещадно картає відступників від здорової народної моралі.

Широко охоплюючи прояви житєйської суєти, Карпенко- Карий, зокрема, гнівно засуджує опошлення, профанацію театральної справи і проголошує вимогу поставити театр на службу високим виховним завданням.

Поклик Серця. «Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку; вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком!..»

В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожать кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра…»

Дія VІ

Карпенко-Карий. Яку ж тему обрати для трагедії? Прагнув до простоти в драматургії й сценічній грі. Розумів, що нема нічого складнішого, як відтворити художньо-змістовну простоту, що сенсація, авантюра, вульгарна тенденційність підмінюють справжню художність, звужують поняття типовості. Задумав написати

історичну драму за мотивами народної думи про Саву Чалого.

Ой, був в Січі старий козак

На прозвище Чалий,

Вигодував сина Саву

Козаком на славу.

Не схотів же та той Сава

Козакам служити,

Відклонився до ляшенків

В Польщу паном жити.

Ще хлопчиною слухав той спів з уст матері. Тоді плакав за Савою і гнівався на нього, захоплювався відважними народними месниками, як Гнат Чалий. А тепер ось пісня-поема заговорила до мого серця й розуму. Яка це трагедія! Прокляття народне не минуло долі Сави. Не зазнав зрадник і особистого щастя. Одружився з шляхтянкою, але не дістав душевного спокою. Переслідують думки про колишніх побратимів. І вони таки прийшли до нього й помстилися, як велить закон народного правосуддя.

Положили пана Саву

На дубовій лаві.

Оце ж тобі, пане Саво,

Сукні-одамашки,

Що ти нажив, вражий сину,

З козацької ласки!..

Тож народ у своїй фантазії виношував тему трагічного, висловлював свої болі, гнів і надії. Треба назвати твір «Сава Чалий».

Головне — створити образ повсталої народної маси, показати непримиренність її до гнобителів, вивести на сцену разом з історичними особами і безіменних представників із табору повстанців, створити героїчні характери месників — Гната Чалого та інших.

Основний герой трагедії повинен бути людиною яскравої індивідуальності.

Оповідач-персонаж. Сава Чалий — людина великої енергії та пристрасті, що здатна глибоко переживати, любити й ненавидіти. Витративши багато сил на боротьбу за визволення народу з-під польсько-шляхетського гноблення, він зневіряється й прагне

добути спокій і добробут через примирення. І, шукаючи згоди з польським панством, потрапляє у табір Потоцького, стає на шлях зради. Марно сподівається Сава Чалий домовитися з гетьманом, щоб той не чинив зла народові. Ця фатальна помилка стає  основним конфліктом трагедії. Потрапляє в безвихідь герой, і колишні бойові побратими вчиняють над ним розправу. Їхній суд Сава Чалий сприймає як заслужену кару: «Я кров’ю змив свою вину… Прощайте».

Цією кінцівкою драматург засвідчив, що не може бути примирення між класово ворожими силами.

(Інсценізація уривка п’єси (на вибір))

Дія VІІ «У колі друзів»

Оповідач-персонаж. Його серце було сповнене любові до друзів, сподвижників на театральній справі, він не любив конфліктувати, не мав надмірних амбіцій і честолюбства, нікому не заздрив. Особливо душевно ставився до найближчих людей, які в листах та спогадах засвідчували, що найвищими ідеалами для Карпенка-Карого були ідеали добра, любові й духовного єднання.

І. Франко. «Цілісність драматичної творчості Карпенка-Карого наповняє нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».

Карпенко-Карий. «Душа нашого народу відчувається в кожній зрошеній працею зернині, в глибині й шанобі родинних взаємин, у звеличенності жіночої гідності, в лицарському захисті честі людини, в заповітній дружбі й побратимстві. Прислухайся до нашої пісні — в ній звучить голос душі народу. Кожна зернина, дарована теплом сонця і працею трудових рук, ховає в собі щедроти тієї душі. Нам, служителям прекрасного, треба відтворювати ті щедроти, вимітаючи геть зі сцени горілчаний дух і гопацькі ви-

крутаси, до яких вдаються невибагливі розважальники.»

М. Рильський. «Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості І. Карпенка-Карого. Якщо додати до цього ще глибочезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени

і великий талант скупими мазками малювати людські стосунки і людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобілевича держаться і будуть держатись на нашій сцені».

Сила Духу. «Сценічне мистецтво полягає в тому, щоб правдиво зображати дійсне життя людей різних станів і характерів».

Панас Мирний

Недавно те було, як ти

З своїми рідними братами

Витав у нас… і перед нами,

Мов на весні почав цвісти

Різноманітний той садок

Твоїх глибоких дум, гадок,

Гарячих серцем та душою,

На світ появлених тобою,

Кого не бачили ми там?

І «Наймички» лихую долю,

І «Безталанну» з її горем.

Страждання… муки… регіт… гам…

Та витівки життя людського,—

На лихо наше, більше злого,

Ніж доброго,— і ті надії,

Що ними люди серце гріють.

Все те пройшло тут перед нами —

Живе, яскраве та блискуче,

Мов промінь сонячний з-за тучі

Чи світ зорі поза горами…

І ми, милуючись, раділи,

Що те, чого ми так хотіли,

Пройшло до нас і жити буде,

Поки живуть на світі люди…

(М. Рильський)

Колись, на славу Україні,

Зродила мати трьох синів.

Дала крилята їм орлині,

Дала їм очі соколині

І душі, повні мрій і снів…

Садовський славний! Ти між нами

Отой орел, і в слові сім

Чи пізнаєш себе з братами,

Широкоплечими орлами,

Що штуки мир скорився їм?..

Мов той орел в краю блакиті,—

В просторі штуки чарівнім,—

Ширяєш ти по вольній хаті,

Підвладне все тобі в ті миті,

І ти живеш життям двійним…

І ось брати твої з тобою:

Карпенко старший чарівник,

Що так звабляє всіх нас грою,

Що надихає й вас порою

І що відкрив нам свій тайник

Подій лукавства і зневаги,

Подій неправди огидних,

Великодушних для відваги

І нищих духом переваги

Над кодлом сильних і грізних!..

А слава сцени — Саксаганський!..

Кого він з нас не чарував

Чи то в комедії селянській,

Чи то у драмі хуторянській,—

Яких він типів не вдавав?..

Живіть на славу Україні,

Чаруйте скрізь її синів,

І славні будете в родині,

І як тепер, при сій хвилині

Скрізь привітають трьох братів!..

(«Три брати», вірш)

Домашнє завдання

Прочитати комедію «Мартин Боруля».