Творчість Тараса Григоровича Шевченка в історії загальнолюдської духовної діяльності – виключне явище.

«Він був сином селянина, а став властеліном у царстві духу. Він був кріпаком – і став генієм  у царстві людської культури. Він був самоучкою – і вказав нові світлі та вільні шляхи  професорам і книжним ученням…»

(І. Франко).

Як відомо, його  талант на диво – різносторонній: він і прозаїк, і драматург, і художник, і скульптор. Йому належить і цілий ряд оригінальних повістей, які з честю витримали випробування часом. В образотворчому мистецтві теж відомі його твори – він був відомим портретистом, пейзажистом… Шевченко постійно з великою зацікавленістю вивчав історію різних народів, етнографію,  проявляв професійне розуміння археології.

Але найбільше відомий Т.Г. Шевченко, як поет, де найбільш повно розкрився його геніальний талант.

Відкрити двері у творчу лабораторію Шевченка – це великою мірою показати його зв’язки  з народною музикою. Проникнення  у коло фольклорних інтересів поета дає змогу встановити, що саме він використав з скарбниці народної поетики, які мотиви, образи, теми, сюжети живили його творчу фантазію. Та не менш важливим є  питання, чим Шевченко збагатив фольклор, чим народна пісенність  зобов’язана  Кобзареві ?

З’ясувати коло музично-фольклорних інтересів Т. Шевченка, пов’язаних, з народною піснею, це означає доповнити портрет поета цілим рядком штрихів.

Уявити низку пісень, що знав поет, це означає розкрити, якоюсь мірою, музичний побут того часу, показати духовні інтереси його слухачів. Перефразовуючи відомий вислів Т. Шевченка  «История моей жизни составляет часть истории моей родины…», можна сказати, що Шевченкові пісні – це частина поетичного і музичного генія великого українського народу.

Пісні, які чув поет в убогій хатині, на вечорницях, на вигоні за селом чи у шинку, в казахських безводних степах чи в катівнях каземату, завжди залишали глибокий слід у душі поета, проникали до самого серця, щоб вилитись потім у гнівних рядках: «Кругом неправда і неволя…», або тужливих строфах: «… одна я, одна, як билинонька в полі…».

У пісні Шевченко знаходив і втіху, в ній була мудрість народна та правда велика – те, до чого з дитинства прагнув, чим живилась його творчість.

Життя Тараса починалось з народною піснею. У ранньому дитинстві він слухав сумні пісні матері, після її смерті – сестри Катерини. Дослідники його творчості відмічали, що ще у дитячі роки, почувши нову пісню, без найменших зусиль запам’ятовував її текст та мелодію. Від батька-чумака він чув багато чумацьких пісень. З дитинства захоплювався думами та історичними піснями у виконанні народних співців-кобзарів. Пісня-дума збуджувала уяву, ставала матеріалом майбутніх творів, а саме поеми «Гайдамаки», у яких зазвучали мотиви відчайдушних гайдамацьких пісень, почутих у дитинстві:

«Ой літа орел, літа сизий

Попід небесами.

…………………

Шануйтеся ж,  вражі пани,

Скажені собаки,

Йде Залізняк Чорним шляхом

За ним гайдамаки.

У далеких казахських степах поет не раз втішався, звертаючись до пісні рідного краю. У його щоденнику є запис про земляка, який співав українські пісні: «Я забуваю, що я в казармах слухаю цю пісню… Вона переносила мене на береги Дніпра, на волю, на мою милу Україну».

Згадується також і про власний спів Т. Шевченка.

28 липня 1857 р.

«… я побрів тихенько у город, порушив глибоку тишу чарівної ночі

піснею: «Та нема в світі гірш нікому…».

Тонко і глибоко, проникаючись змістом пісні, розуміючи українську пісенну природу, він інтерпретував народні пісні схвильовано і неповторно.

Тому захоплення слухачів його виконанням було зрозумілим.

Заслуговує на увагу оцінка, дана видатним фольклористом і відомим ученим М. Максимовичем, не зважаючи на те, що ця думка є суто суб’єктивною: «… заслуховувались ми співом Шевченка – цієї художньої                    натури, яка так  щиро відображалась у живопису, віршуванні, а  сильніш  всього і краще – у співі українських пісень…».

Багато митців цінили його спів. Говорили своє свідчення про те, що поет не тільки співав, а і сам складав мелодії, які стали народними: «Думи мої…», «Тяжко, важко в світі жити».

Д. Ревуцький говорив: «Він співає у панському домі, співає, ідучи у фортецю, співає, сидячи у фортеці, співає, граючись з дітьми коменданта                    Новопетрівського форту, приймає участь у Новопетрівському хорі, співає по ночах у засланні – навіть у своїх снах…».

Т.Г. Шевченко напрочуд гарно співав українські народні пісні і його спів, справді, справляв на слухачів глибоке враження. За словами А. Куліша, він був на ту пору найліпшим на всю Україну співаком українських народних пісень. Співав баритоном з високими теноровими нотами, голос звучав чуло, м’яко і сумовито.

Першим, хто музично освоїв творчість Т. Шевченка, був народ. Як свідчить дослідник історії української музики Микола Грінченко: «…народ почав читати «Кобзаря» по-своєму і став співати його, уклавши мелодії майже на 200 його віршів». В одночас над текстами Шевченка працювало немало й композиторів. На слова поезії «Думи мої, думи…» писали музику композитори О. Рубець і Загреба, але найкращою вийшла мелодія народна.

У 1875 році композитор і поет П. Ніщинський написав музику до «Вечорниць» для драми Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Першу оперу на слова поета створив М. Аркас (опера «Катерина»). До «Заповіту» складали мелодії М. Лисенко, П. Демуцький, К. Стеценко,

Р. Глієр, Б. Лятошинський. Але найбільшу популярність здобула музика, створена у 70-х роках  ХІХ ст.  учителем І. Гладким. У 1934 році на тему «Заповіт» написав кантату С. Людкевич.

«Заповітом» розпочав свою роботу над циклом «Музика до «Кобзаря»»

М. Лисенко. Це було у 1868 році, коли композитора попросили написати мелодію до цього твору для виконання на заході, присвяченому  роковині  з дня смерті поета. Музику до «Кобзаря» створював М. Лисенко аж до 1908 року. Понад 80 пісень, дуетів, тріо, поем та кантат – всього на тексти Т. Шевченка написав композитор –  близько 100 творів.

Клав на музику слова поета М. Мусоргський, який був особисто знайомий з Т. Шевченком. Він написав романси «Дніпро» і «Гопак» за поемою «Гайдамаки».

Звертались до творчості поета російські композитори  С. Рахманінов,
П. Чайковський, а найбільш –  українські композитори, крім раніш названих, це – П. Сокальський, П. Вербицький, І. Горобкевич, Н. Вахнянин, Д. Січинський, Л. Ревуцький, М. Вериківський, І. Жуковський, К. Данькевич та інші.

До творчості Т.Г. Шевченка звертаються і сучасні композитори,  поети, з під пера яких народжуються ціла низка прекрасних творів.

Особливо приємно відмітити творчість композиторів-аматорів, учителів музичного мистецтва, які у своїй повсякденній роботі з учнями загальноосвітніх навчально-виховних закладів Черкащини створюють, ознайомлюють, вивчають засобами музичного мистецтва пісенно-поетичну творчість поета, художника, правдолюба, генія українського народу  Т.Г. Шевченка.