Мета: поглибити знання про творчість та світову велич поета; розвивати вміння розкривати питання уроку-семінару, виступаючи з повідомленнями, слухати, робити записи, висновки, узагальнення; виховувати любов і шану до творчості Т.Шевченка. 

Тип уроку: урок-семінар.

Обладнання: портрет Т.Шевченка, ілюстрації, виставка творів.

Хід уроку

І. Оголошення теми і мети уроку.

ІІ. Слово вчителя (2 хв).

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

На оновленій нашій українській землі живе і вічно житиме в народі пам’ять про великого Кобзаря, геніального сина України.

«Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим» (І.Франко). На уроці-семінарі присутні батьки. Тож покажіть своє знання, вміння з цієї теми.

ІІІ. Читання напам’ять уривка з поеми «І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» (2 хв.).

ІV. План.

1. Т. Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні.

2. Поема «Гайдамаки» – вершина раннього періоду творчості.

3. Поема «Сон» – зображення справжньої суті російського тоталітарного імперського режиму.

4. Поема «Кавказ» – показ національно-визвольної боротьби.

5. Проза Т. Шевченка.

6. Тарас Шевченко – художник.

7. Т. Шевченко і Золотоноша.

8. Значення творчості, світова слава.

V. Учнівські повідомлення.

1. Т.Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні (7 хв.)

Т.Г. Шевченко – велика і невмируща слава українського народу. В особі Шевченка український народ ніби злив усі свої найкращі духовні сили, всю свою велич, обравши його співцем своєї історичної слави і соціальної недолі, власних сподівань і прагнень.

Шевченко був і кріпаком, і солдатом, і в’язнем, та, в першу чергу, він був сином народу. Народ називав поета своїм батьком. Про нього складали легенди, пісні, вірші, та, мабуть, найвеличнішою з легенд є правдива історія життя Шевченкового, того життя, яке дало поетові горде право сказати: «Історія мого життя є часткою історії моєї Батьківщини».

Т.Г. Шевченко – великий український поет, художник, мислитель. Народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях на Черкащині. Залишившись сиротою (1825р.), малий Тарас був наймитом, школярем-козачком. У Петербурзі знайомиться з І. Сошенком,
Є. Гребінкою, В. Григоровичем, О. Венеціановим, В. Жуковським,
К. Брюлловим. Ці видатні митці здійснили викуп Шевченка з кріпацтва. Це сталося 22 квітня 1838 року. Після викупу з кріпацтва Тараса зарахували до Академії мистецтв. Незабаром він став одним із найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. А 1840 р. виходить перший «Кобзар».

У 1843р. Шевченко нарешті приїхав в Україну. За кілька місяців він устиг побувати в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини, Катеринославщини.

Відвідавши Черкаси, Шевченко змальовує береги Дніпра, від старих людей записує пісні й перекази про старовину.

Закінчивши Академію мистецтв (1845р.), він вирушив в Україну з наміром там оселитися. Знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам’ятки по всій Україні. Друге півріччя 1845р. – це час творчих сил поета. Він написав твори «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим», «Заповіт».

У Києві, познайомившись із М.Костомаровим, вступає до таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства. За що 5 квітня 1847 р. Шевченка заарештовано.

Про жорстокість російського царя в ставленні до Шевченка свідчать аж чотири накладені на нього кари: заслання без терміну, заслання рядовим солдатом, заборона писати і малювати. Так синові України було обтято творчі крила. Оренбург, Кос-Арал, Мангшлак – місця ув’язнення поета.

Нарешті в серпні 1857р. Шевченка відпустили, і він три дні й три ночі плив на рибальському човні через Каспій, із Астрахані до Нижнього Новгорода на пароплаві. Цілий місяць поет милувався приволзькими пейзажами, багато читав, вів щоденник. Радісне почуття волі переповнює все єство вчорашнього солдата-каторжанина.

Повернення Кобзаря до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни.

Автор хронічки Шевченкового життя Олександр Кониський з останньої його подорожі в Україну (1859р.) робить такий висновок: «Подорож та… не підбадьорила йому духа. Навпаки, вона ще більш охмарила його: отрута тяжкого життя ще глибше розлилася по всьому організму…на кожному ступню. На Україні він бачив лихо… народ в ярмі, своїх рідних братів і сестер бачив на панщині, бачив, що «кругом неправда і неволя». Заспокоїтися йому нічим було! Спочити нема де!..»

Останні дні життя поета були сповнені нестерпних мук: він тяжко дихав, не міг говорити. Вночі з 9 на 10 березня прибули телеграми з Харкова і Полтави, що вітали Шевченка з днем народження. Зрадівши, хворий подякував і сказав: «От якби додому, там би я, може, одужав». Та 10 березня 1861 року Т.Шевченка не стало.

В одній легенді розповідається, що Т.Шевченко взагалі не вмер, що він живий і досі, а тільки до слушного часу переховується від посіпак, щоб у час всенародної кари з’виться перед усіма й очолити священну боротьбу. М.Рильський про це писав: «Коли цю легенду брати алегорично, то в ній криється велика правда. Шевченко справді живий, справді між нами, він разом з українським народом».

Т. Шевченко був лише творцем геніального «Кобзаря», а й драматургом, прозаїком, мислителем, істориком, етнографом, фольклористом і художником. Геній Великого Кобзаря надзвичайно широкий, багатогранний.

Літературна спадщина – це «Кобзар», 9 повістей, п’єса “Назар Стодоля», щоденник та листи. Його «Кобзар» – це книга, творена горем і сльозами, гнівом і надією. Основна естетична платформа Т.Шевченка – правдиве зображення дійсності та висока художність, сміливе викриття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови демократичної держави.

Не поет – бо це до болю мало.

Не трибун – бо це лиш рупор має.

І вже менш за все – «Кобзар Тарас».

Він, ким зайнялось і запалало,

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розтала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба.

Гонта, що синів свяченим ріже, –

У досвітніх загравах – степах

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

Є. Маланюк «Шевченко»

2. Поема «Гайдамаки» – вершина раннього періоду творчості (5 хв.).

«Гайдамаки» – найбільша за обсягом поема Т. Шевченка. Назвав він твір іменем учасників Коліївщини – народного повстання 1768р. на Правобережній Україні. Народ повстав, тому що життя стало нестерпним.

Коліївщина – вершина національно-визвольної боротьби українського народу. Безпосереднім поштовхом до повстання було нечуване знущання з українців. Яке чинили конфедерати – озброєні загони польських шляхтичів.

Головне джерело поеми – народні перекази й пісні: «Розказую так, як чув од старших людей», – свідчив Шевченко в передмові до поеми і, звичайно, найперше має на увазі свого діда Івана:

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Багато важило й те, що Тарас виростав на Звенигородщині, котра якраз була одним із центрів Коліївщини. Ще малим він не один раз був у Мотронинському монастирі, де, за переказами, учасники Коліївщини «освятили ножі», а поряд, на цвинтарі, він читав написи на Могилах гайдамаків, оглядав зруйновані Льохи в урочищі Гупалівщина. Використано в поемі думи, героїчні, побутові, ліричні та жартівливі пісні. А прислів’я – ті перлини народної мудрості – скільки їх розкидано щедрою рукою автора.

Провідна ідея поеми – звеличення національно-визвольного руху України та його героїв-лицарів Коліївщини. Гнів народу, його прагнення до вільного життя Шевченко вважає священним, а шляхетське свавілля різко засуджує.

Отже, «Гайдамаки» – передусім не антипольський, а антишляхетський, антипоміщицький твір.

Із-посеред дійових осіб запам’ятовуються Ярема, його кохана Оксана, керівники повстання Гонта й Залізняк, титар, гайдамаки.

Центральний образ поеми – повсталий народ, власне образ повсталої України, образ волі й духовної могутності народу. Учасників гайдамацького руху Шевченко змальовує як героїв. Симпатизуючи народним месникам, поет часто називав їх орлами «на ґвалт України орли налетіли». Провідні риси повстання: відданість народній справі, сила й хоробрість, віра в світле майбутнє, люта ненависть до поневолювачів і людяність, мужність.

Виразником народу в поемі є Ярема. Ярема – наймит дивував нас рабською покірністю, Ярема-коханий – спалахом ніжних емоцій, та найбільше вразив Ярема-месник: своєю грізною силою, незвичайною хоробрістю, навіть жорстокістю:

А Ярема – страшно глянув –

По три, по чотири

Так і кладе…

Ярема – реалістичний образ, поданий у романтичному дусі. Колишній наймит постійно з народом, ділить із ним ярмо неволі і радість перемоги над гнобителем.

Максим Залізняк та Іван Гонта – це історичні особи, що очолили гайдамацький рух. Люблять «батька Максима» не тільки за патріотичне горіння в боротьбі за правду й волю, а й за тонке почуття гумору. Залізняк – богатир, щира і чуйна людина, ідеал народного ватажка. Побратимом Максима є другий ватажок повстання, «мученик праведний» Іван Гонта, якого гайдамаки за хоробрість і розум теж називають «батьком». Головна риса Гонти – вірність клятві, вірність рідному народові. Якщо ти взяв до рук «свяченого ножа», то не зупиняйся ні перед чим, інакше ти зрадник. Страта дітей не є історичним фактом, сцену цю Шевченко вводить у дусі народних уявлень про вірність присязі.

Як і всі гайдамаки, Залізняк і Гонта – непоборні месники за кривди народу, в цих «сизокрилих орлах» відбито волелюбний характер українського народу.

3. Поема «Сон» – зображення справжньої суті російського тоталітарного імперського режиму (3 хв.).

Співець покріпаченого селянства Т.Шевченко написав поему «Сон», повернувшись із України, вражений муками земляків на розореній, розіп’ятій землі. Поема – перший в українській літературі твір політичної сатири. Вона викривала аморальність паразитизму та вірно підданства, кликала до людської гідності, пробуджувала національну свідомість трудящих усіх народів Російської імперії.

Тематика поеми – зображення неймовірних страждань трудящих і «райського життя» панів, наказ свавілля та морального вираження панівних класів, хабарництва чиновників.

Поет вільно оперує сюжетом, своєю думкою ширяє в «часі і просторі». Після вступу, який має характер філософських роздумів, подано три картини: авторові сниться, що він летить над Україною, звідти переноситься в Сибір, а потім – у Петербург. Завдяки такій композиції поеми Шевченко показав широку соціальну панораму всієї Росії.

Образ панства поданий автором узагальнено, жоден із панів не індивідуалізований. Уся їхня зовнішність викликає огиду. Плазування перед царем і царенятами – провідна риса панів, яких так багато, що це стало загрозою суспільству. Про це свідчить картина, яку І.Франко назвав «генеральним мордобитієм».

Шевченківська портретна характеристика царів – сатирична, знищувальна. Описуючи царів, поет глумився над вінценосцями. Цар, «неначе з барлоги ведмідь виліз». Цариця – «мов опеньок засушений, тонка, довгонога…. Хита головою», «мов та чапля між птахами».

Є істотна різниця у ставленні Шевченка до росіян – царів і росіян – трудящих. Перших він називає катами, а других – справжніми людьми, які «тяжко той насущний заробляють».

4. Поема «Кавказ» – показ національно-визвольної боротьби
(4 хв.).

Кожного читача поеми «Кавказ» вражає насамперед дивовижна стислість і водночас насиченість тексту думками й образами. У невеличкій за обсягом поемі автор зумів показати гігантську панораму Росії як тюрми народів. Цього він домагається завдяки локанізмові висловів, глибині думок і досконалості форми твору. Деякі з цих думок звучать, як дзвінкі афоризми: «Борітеся – поборете!»; «Не вмирає душа наша, не вмирає воля»; «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить»; «Ви любите на братові шкуру, а не душу»; «Од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»

«Кавказ» – це гімн непокірному духові і волелюбству, непохитній волі і мужності борців за національну честь і свободу.

Приводом для написання поеми була смерть близького знайомого Т.Шевченка, офіцера Якова де Бальмона, який загинув у 1845 р. в одному з походів царського війська на Кавказ.

Шевченко викриває загарбницьку політику російського самодержавства, показує страждання поневолених народів Кавказу. Автор співчуває поневоленим, возвеличує патріотичну і мужню боротьбу горців, утверджує безсмертя народу, гнівно засуджує самодержавство, кріпосництво.

І. Франко назвав «Кавказ» огненною поемою. «Шевченко з його сонячним темпераментом – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу…»

Царизм здійснював свою політику на Кавказі ціною багатьох тисяч людських жертв, ціною глибокого народного горя.

Викриваючи хижацьку діяльність самодержавства, Т.Шевченко закликав боротися про нього, оспівав славу тих, хто не корився силі гнобителів.

5. Проза Т.Шевченка (3 хв.).

Російську мову Шевченко дуже добре знав. Цією мовою він спілкувався, часто листувався, вів щоденник і написав близько 20 повістей. До нас дійшли «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Всі повісті написані на засланні (1850-1857) в Новопетровському укріпленні.

Повісті різноманітні за своєю тематикою; вони зображують злидні закріпаченого селянства, тяжке життя солдатів царської армії, трагічну долю талановитих кріпаків і звиродніння дворян та офіцерів. Центральна тема – кріпацтво.

Повісті цінні для нас своєю автобіографічністю. Так, із повісті «Княгиня» дізнаємося про дитинство поета, з повісті «Музыкант» і «Наймичка» – про його подорожі по Україні в 40 роках, з «Путешествия…» та «Близнецов» – про період заслання. Найдокладніше про себе розповідає Шевченко в повісті «Художник». Основна тема цієї повісті – доля самого поета, трагічна доля талановитих кріпаків. «Художник» викриває злочини тогочасного ладу, звеличує простих людей, їхні сили, здібності. Автор характеризує свого героя в процесі морального й творчого зростання. Затурканий і полохливий спочатку, скований рабським становищем, з одержанням волі художник зростає, відчуває себе повноцінною людиною і творцем. Бурхливо розвиваються здібності юнака. Цьому сприяє читання книг, слухання лекцій, відвідування театру. Тільки за умови вільного життя людина може бути щасливою. Це дало можливість авторові зробити узагальнення: «Багато, незлічено багато прекрасного в божественній, безсмертній природі, але тріумф і вінець безсмертної краси – це збудження від щастя лице людини. Вищого, прекраснішого в природі я нічого не знаю».

За художньою довершеністю й естетичною цілісністю повість – один із кращих прозових творів письменника. Автор наголошував на виховній і суспільній ролі мистецтва, виступав за мистецтво, що служить інтересам трудового народу, його боротьбі за світлі ідеали майбутнього.

6. Тарас Шевченко – художник (5 хв.)(презентація).

Т. Шевченко – кріпацький син, наділений поетичним генієм, талантом художника.

Художній хист прокинувся у Тараса Григоровича дуже рано – ще в дитинстві. Цей талант привів Шевченка до Академії художеств, рятував у найтяжчі хвилини життя від відчаю.

Поетична спадщина Кобзаря налічує понад 240 творів, а живописна – близько 1200 робіт. Сама вже кількість творів свідчить, що малярству Тарас Григорович приділяв велику увагу.

За півроку до смерті Шевченка, 2 вересня 1860 р., Рада Академій художеств присвоїла йому звання академіка гравюри.

Весною 1839 р. за успіхи з рисунка Тарас був нагороджений Радою Академії срібною медаллю другого ступеня. 1840 р. за першу живописну спробу – картину «Хлопець-жебрак, що дає хліб собаці» (не збереглася) Шевченко був удруге нагороджений срібною медаллю, а за картину «Циганка-ворожка» – втретє.

Олійний автопортрет Т.Шевченко 1840-1841р., зроблений в брюлловській манері. У центрі – надзвичайно тонке, одухотворене обличчя юнака. Високий розумний лоб, проникливий погляд глибоких очей спрямований на глядача, але заглиблений у себе.

Безперечно, найвідоміша нам Шевченкова картина – «Катерина», створена за мотивами одноособленної поеми. Усі сучасні дослідники вважають, що «Катерина» є одним із перших творів реалізму в живописі Шевченка.

Шевченко вніс значний вклад і в розвиток художньої ілюстрації. Він створив чудові малюнки до повісті М.Гоголя «Тарас Бульба», оповідання Г.Квітки-Основ’яненка «Знахар».

Поява серії «Живописная Украина» знаменувало становлення в українському образотворчому мистецтві.

У березні 1845р. Шевченко закінчив Академію. Йому було надано офіційне звання вільного художника.

Першим відомим малюнком, зробленим на засланні, є автопортрет у солдатському одязі.

Понад сотню малюнків виконав Тарас Григорович під час експедиції по Аральському морю.

Виконані в 1858р. портрети М.Щепкіна та А. Олдріджа є найвищим досягненням Шевченка-портретиста останніх років його життя.

Творчість Шевченка-художника займає особливе місце в розвитку українського образотворчого мистецтва.

7. Т.Шевченко і Золотоноша (3 хв.).

Про своє перебування в Золотоноші Шевченко згадував у автобіографічній повісті «Близнята»: «Я з обов’язків служби, повинен був прожити два місяці в Золотоноші і у Переяславі». Отже, в Золотоноші поет не лише був, а й жив. Під «обов’язками служби» треба, очевидно, розуміти його участь у роботі Археологічної комісії (1845-1847р.), тобто під час другої подорожі Україною.

На жаль, ця згадка єдина в історичних документах. З огляду на життя її в художньому творі деякі дослідники висловлюють сумніви щодо вірогідності цього факту, вважають, що сказане Шевченком – художній домисел.

Про Золотоношу поет отримував детальну інформацію від М. Максимовича у Прохорівці 1859р.

Крім художніх творів, Золотоношу Шевченко згадує і в «Археологічних нотатках» (1845р.): «По Золотоніській дорозі в семи верстах від міста Переяслова високий курган, який звуть Богдановою могилою» (М.Пономаренко, краєзнавець).

Золотонісці свято шанували і шанують пам’ять про Т.Шевченка. У 1927 р. у місті було встановлено бронзовий бюст Т.Шевченка, створений скульптором Федором Петровичем Балавенським.

Але прийшли в наш край чорні роки воєнної окупації. Фашисти перейменували вулицю Шевченка на Гітлер-штрассе, знищили пам’ятник Кобзареві, а в парку його імені влаштували своє кладовище. Заліковуючи завдані війною рани, золотонісці не забули й про відновлення пам’ятника Шевченка. Нарешті у 1956р. зібрались на урочистий мітинг з нагоди встановлення в парку погруддя поета. Виготовив його талановитий скульптор М.Г.Лисенко.

Минув час, змінились естетичні вимоги манументального мистецтва. Постало питання про заміну пам’ятника і реконструкцію парку. Центр міста прикрасив монумент Заслуженого скульптора України, лауреата Державної премії України Петра Федосійовича Мовчуна. Ніби повертаючись на Батьківщину з далеких мандрів, присів перепочити Кобзар, щоб продивитись, як живе нинішнє покоління. Збулись мрії Кобзаря про сім’ю вольну, нову.

8. Значення творчості, світова слава (8 хв.).

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо (В.Симоненко)

Життя і творчість великого Кобзаря є для нас своєрідним моральним кодексом, твори Шевченка роблять людей кращими, ласкавішими, доброзичливішими, бо вони вічно будитимуть у серцях людей великі, благородні почуття.

Шевченка справедливо називають поетом слова, пензля й співу. Під впливом його живописного слова в нашій уяві постають яскраві картини, образи, а саме слово звучить, як пісня. На тексти й мотиви «Кобзаря» сотні композиторів світу створили близько 500 творів. З появою «Кобзаря» наша література поповнилася ліричними та епічними віршами, громадянськими та інтимними творами, романтичними баладами і різними видами поем, поетичними памфлетами-інвективами, пейзажними зарисовками, посланнями та переспівами. У «Кобзарі» зображені минуле й сучасне українського народу, його історія та географія, побут і мораль. «Кобзар» – це енциклопедія народного життя, а його автор – народний поет. У невеликих за обсягом творах Т.Шевченко зумів охопити питання, що хвилювали всі народи.

Шевченко – «це голос душі українського народу, його крик, сльоза, стогін і разом з тим поклик гніву» (Б. Нушич). Увібравши в себе душу народу, його духовну велич і красу, продовжуючи справу, розпочату Котляревським, великий Кобзар підніс цю красу народну на найбільшу височінь.

Не дивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов’янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбекською, німецькою, англійською, французькою, японською, в’єтнамською та багатьма іншими мовами.

Народ оцінив поета своїми прислів’ями, а саме: «Шевченко для людей – це безсмертний Прометей»; «Шевченкові думки переживуть віки»; «Хто з Шевченком знається, той розуму набирається»; «Хто Шевченка прочитав, той багатший серцем став».

Мрії Кобзаря звершилися на його рідній землі, на нашій з вами Батьківщині. І ми можемо з повним правом сказати:

Провіснику волі, великий титане,

Справдилися думи пророчі твої.

Приймай же данину любові і шани

Од вольних народів нової сім’ї.

Із-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне.

До таких належить «Кобзар» Т.Шевченка, книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих у минулому національних духовних скарбів.

Дивовижна доля цієї книги. 1840р. – перше видання «Кобзаря» (8 творів).

Поезії, що входять до неї, складалися на тернистих дорогах поетового життя, писалися то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить з них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушах паперу та в захалявних книжках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова.

Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського кріпака Т.Шевченка – від його юності й до останнього подиху, – ввібрав у себе цей класичний розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді книга ця буде настільною книгою кожного українця.

У «Кобзарі» поет висловив насамперед самого себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга виповнена індивідуальним поетовим почуттям.

«Кобзар» належить до най волелюбніших книг, він наскрізь напоєний прагненням волі, передчуттям її неминучості, поезії «Кобзаря» пронизані вірою в незнищеність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не стане для неї за норму існування, бо:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля. («Кавказ»)

Із 1918р. вшанування пам’яті великого Кобзаря стало в нашій країні щорічним і всенародним.

Починаючи з 1962 року, щорічно присуджується Державна премія України ім..Т.Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П.Тичина, Олесь Гончар, Г.Тютюнник, Ліна Костенко та ін..

2000 рік – Гнатюк Іван Федорович за книгу «Стежки-дороги»

Нечерда Борис Андрійович (посмертно) за збірку віршів «Остання

книга»

2001 рік – Пашковський Євген Володимирович за роман «Щоденний жезл»

Попович Мирослав Володимирович за книгу «Нарис історії культури України»

2002 рік – Римарук Ігор Миколайович за книгу віршів «Діва Обида»

2003 рік – Медвідь В’ячеслав Григорович за роман «Кров по соломі»

2004 рік – Барабаш Юрій Якович за монографію «Коли забуду тебе, Єрусалиме (Гоголь і Шевченко)»

2005 рік – Воробйов Микола Панасович за книгу віршів «Слуга півонії» Коцюбинська Михайлина Хомівна за книгу «Мої обрії» в 2 томах

Кримський Сергій Борисович за книги «Філософія як шлях людяності і сподівань» і «Запити філософських смислів»

Матіос Марія Василівна за роман «Солодка Даруся»

Слабошницький Михайло Федотович за роман «Поет із пекла»

2006 рік – Гусейнов Григорій Джамалович за художньо-документальний життєпис в 9-ти книгах «Господні зерна»

Кугаровський Ігор Васильович за книгу «Променисті сильвети»

Погрібний Анатолій Григорович за публіцистичну трилогію «По

зачарованому колу століть», «Раз ми є, то де?», «Поклик дужого чину»

2007 рік – Стус Дмитро Васильович за книгу «Василь Стус: життя як творчість»

2008 рік – Перебийніс Петро Мусійович за збірку віршів «Пшеничний годинник»

2009 рік – Гірник Павло Миколайович за книгу віршів «Посвітається»

Мельниченко Володимир Юхимович за книги «Тарас Шевченко. Моє перебування в Москві» та «На Славу нашої преславної України (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)».

2010 рік – Пахльовська Оксана Єжи-Яновна за книгу «Ave, Europe!»

2011 рік – Горак Роман Дмитрович, Гнатів Микола-Ярослав Миколайович за 10-томне видання «Іван Франко»

2012 рік – Петро Мідянка за збірку віршів «Луйтра в небо» Володимир Рутківський за історичну трилогію для дітей «Джури»

2013 рік – Леонід Гарлач (Коваленко) за книгу поезій «Знак розбитого ярма»

Читаймо ці книги!

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь… (Т.Шевченко)

Літературний диктант (3 хв.)

1. Роки життя Т.Шевченка (1814-1861)

2. Викуп із кріпацтва (1838)

3. Рік і місто видання «Кобзаря» (1840р. Петербург)

4. Рік третьої подорожі на Україну (1859)

5. Гонта, Залізняк – герої твору («Гайдамаки»)

6. У всякого своя доля

І свій шлях широкий… – рядки з твору («Сон»)

7. Поему «Кавказ» присвячено (Якову де Бальмену)

8. Імовірно у якій повісті згадується м.Золотоноша («Близнецы»)

9. Живописна творчість налічує (1200 робіт)

10. У якому році у Золотоноші було встановлено бронзовий бюст Т.Шевченка (1927р.)

11. Назвіть прислів’я про поета (Хто Шевченка прочитав, той багатший серцем став)

12. Хто автор слів:

«Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо» (В. Симоненко)

VІ. Підсумок уроку

VІІ. Домашнє завдання

Твір за творчістю Т. Шевченка.

Список використаних джерел

1. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008.

2. Одарченко П. Тарас Шевченко і українська література. – К., 1994.

3. Пахаренко В. Шкільне шевченкознавство. – Ч., 2007.

4. Сверстюк Є. Шевченко і час. – К., 1996.

5. Шевченко Т. Кобзар. – К., 1981.

6. Шевченківський словник. У двох томах. К., – 1977.