Коли мені було років п’ять чи шість, я хотіла швидше вирости, щоб дотягуватися до ручки холодильника. Зараз я з легкістю відкриваю холодильник, але мені хочеться повернутися в той час, коли я була найменшою в родині. Ось такий смішний парадокс. Пошкодуєш, коли втратиш – мій випадок.

Дитинство – це країна, де ніхто не вмирає. Не пам’ятаю, чиє це висловлювання, але воно дуже точне. Це країна, в якій завжди весело, але ніхто не помічає, як поступово покидає її межі. От і я не можу згадати, коли моє дитинство закінчилося. Єдина втіха – у мене залишилися тисячі дрібних приємних спогадів про золоту порі мого життя.

Чому дитинство – золота пора? Тут немає місця фальші. Якщо ти дружиш, то готовий поділитися всім. Якщо любиш – то до останнього подиху. Якщо не хочеш вчити віршик – так прямо й кажеш, до того ж голосно. У дитинстві все дається легко: не боїшся видатися смішним, не соромишся багатьох речей, можеш собі дозволити показати свої справжні емоції.

Ще дитинство сповнене чарів: тут живуть зубні феї, принцеси та роботи з мультфільмів, Баба Яга, Дід Мороз та Снігуронька, казкові ельфи. Батьки з легкістю вигадують незвичайні пояснення різних явищ життя, а ти в них віриш. І звучать ці пояснення подеколи краще, ніж гірка правда.

Коли ти маленький, тебе особливо не турбує наявність красивого одягу чи то складна зачіска – для дівчаток. Тут головне – багато солодощів та рюкзак з Міккі Маусом. У всякому разі, так було в мене. Радощі дитинства зараз виглядають дрібницями, але тоді здавалися дуже важливими.

Моя золота пора закінчується, але сподіваюся, що починається ще важливіша частина мого життя – юність.