Найвидатнішими представниками української літератури на Донеччині стали поети Володимир Сосюра та Василь Стус.

Володимир Сосюра народився у 1898 році в місті Дебальцеве. Він був наполовину сербом по матері. Володимир Сосюра писав громадянську, філософську лірику. Його становлення як поета проходило під час громадянської війни, і тому першою його темою стала тема України, її трагічної історії та драматичної сучасності, тема повстання та оновлення.

Також Сосюра – неперевершений майстер любовної лірики. Він залишався майже єдиним, хто в тридцяті роки в України писав та друкував свої вірші про кохання, сповнені щирості, ніжності. Поетові чудово вдавалося передати складну гамму почуттів особистості. «Так ніхто не кохав. Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі…»

Володимир Сосюра був палким патріотом України. Він щиро вірив у революцію та був сповнений найсвітліших сподівань на майбутнє. Багато віршів він присвятив своїй епосі, поставивши в центр поезій особистість, «дитину свого часу». Вірші Сосюри часто ставали піснями – сучасники прийняли та полюбили його.

Вірш «Любіть Україну» Володимира Сосюри – це гімн рідному краю. Поет піднімає тему поваги та любові до України, подає патріотизм як всеохоплююче поняття, яке підносить саму людину. Змальовує красу природи України, оспівує її мелодійну мову, порівнює країну з «садом рясним». Вірш написано у 1944 році, коли Україну саме визволяли від німецько-фашистських загарбників. Поет звернувся до співвітчизників з щирим та безпосереднім закликом « у годину негоди» любити країну не тільки серцем, але й ділами.

Іншою була творчість Василя Стуса, що також виріс на Донеччині. Йому чужа сентиментальність або прикрашання дійсності. Навіть у своїх віршах «на донецьку тематику», він не робить ніяких спроб прикрасити рідний індустріальний пейзаж: описує його з глибокою любов’ю, але суворо та буденно.

Лірика Василя Стуса, як і його життєвий шлях, незламні та непримиренні, на відміну від Володимира Сосюри, що все життя «балансував» між ідеями. Василь Стус сповідував філософію «трагічного стоїцизму» та витримав її до кінця:

«Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя…»

«Ліричний герой ранніх творів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – шляхом пізнання самого себе, готовністю не зрадити себе» – пише про поета дослідник Леся Олефіренко.

Стус у своїх медитативних філософських віршах не боїться деформувати усталені поняття, звертатися до підсвідомого в людині, створює глибоко метафоричні образи. Його вірші сповнені «не затоптаної» лексики, навіть нових, авторських слів: поет досконало знав українську мову, рідковживані слова. Кажуть, що таким чином Василь Стус повертав образність та силу словам, знеціненим типовою радянською агітацією:

«…радісну стежу вам прокопитять
і заграє обраділий степ…
А світання золоте обіддя
котиться, округле і пусте.

Василь Стус був одним з найяскравіших постатей руху «шестидесятників», правозахисником. Засуджений до п’яти років ув’язнення, він загинув в таборі при загадкових обставинах під час голодовки. Його поезії не несуть в собі риторики, красномовства або канонічних гучних закликів до боротьби за свободу. Але кожна їхній рядок пронизаний світовідчуттям людини, яка ніколи не відступиться від правого діла та не поступиться своїми цінностями, не дасть поламати свій, особливий світ.