Образ «героя нашого часу», Григорія Печоріна – це образ «зайвої» людини в суспільстві. Зовні Печорін – здоровий, фізично розвинутий, привабливий чоловік, офіцер, до того ж гострого розуму та добре освічений. Це сильна особистість: активна, цілеспрямована, палка, хоробра та відважна. Печорін вольова натура, у внутрішньому світі якої постійно відбувається робота, розвиток. І все одно сам Михайло Лєрмонтов у передмові до роману назвав Печоріна настількі дурною людиною, що в існування такої важко повірити: «Герой нашого часу, панове, точно, портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з вад всього нашого покоління, в повному їх розвитку».

Основною вадою характеру Печоріна є постійне почуття ним нудьги. За це він не цінує життя, ані свого, ані чужого. Герой у постійних пошуках нових вражень, які б розвіяли його нудьгу, знайшли йому місце в світі. Він знаходить їх, але ненадовго, і знову прагне «випробувати долю». Він випробовує її на війні, шукає притулку у коханні горянки Бели, «лоскоче нерви» на дуелі, вистежує контрабандистів.

Мимохідь, у пошуках гострих відчуттів, Печорін розбиває людські серця і долі. Страждають закохані в нього жінки, гине Грушницкий, зруйнована родина Бели, гине вона сама.

Лєрмонтов у передмові до роману назвав Печоріна хворим. Він мав на увазі не буквальну фізичну міць, а душу героя. Печорін не знаходить застосування своїм здібностям, сила його духу нікому не потрібна. Він не знає, що такого насправді героїчного, цінного, корисного він міг би зробити. Навпаки, його бунтівна, неспокійна натура несе людям самі нещастя. Ця думка по ходу дії роману утверджується й у розумі самого героя.