Одного разу ми з батьками поїхали до парку у неділю. Там ми гуляли по берегах ставка, оточеного зеленими галявинами та яскравими квітковими клумбами. Раптом я побачив, як ставком пливуть п’ятеро великих птахів. І то були не гуси, хоч і схожі. Ні, то пливли справжні лебеді, граційні та величні. Раніше я ніколи лебедів не бачив, хіба що в дитинстві у зоопарку.

Троє лебедів були білосніжні, просто сліпучі. А двоє – чорні, дещо менші розмірами, аніж білі. Всі вони мали довгі, чудово вигнуті шиї, жовто-червоні дзьоби. Які в них оченята, я не побачив, тому що їхні мордочки приховували чорні «полумаски». Лебеді пливли так неквапно, так плавно, що ми просто зачарувалися ними. Вони дещо підводили свої крила, пливли, і тому виглядали ще гарнішими. Я зрозумів, що лебідь на воді і справді нагадує своєю формою серце.

Вода навіть не сплеснула, вона залишалася дзеркальною, коли лебеді підпливли до нас. Вони навіть не витягнули ший, а поглядали на нас маленькими чорними оченятами, які я тільки тепер розгледів. Вони гордо чекали, коли ми їх погодуємо. Ми годували їх булочкою, а вони спокійно їли, а потім так же, не кваплячись, сковзнули на середину ставка. Один великий білий лебідь раптово розправив свої крила та змахнув ними. Я так здивувався, я навіть не очікував, що вони в нього такі великі, такі широкі. І справді, лебідь – королівський птах.