З самого ранку небо над містом затягувало темно-сизими хмарами. На вулицях потихеньку темніло, ніби вже вечоріло. Але дощу ще не було. Ми сиділи на уроці літератури, коли побачили у вікно, що піднявся вітер. Він дув рвучко, кидався пожухлим листям, навіть ламав сучки дерев. Вітер був холодним. Ми висунулися було на перерві на ганок, але відразу ж сховалися назад.
І ось по повітрю полетіли перші бризки осіннього дощу . Хвилина – і він вже забарабанив по даху, по шибках, по асфальту. Мені сподобалося, сидячи в класі, спостерігати, як потоки води стікають по великих шкільних вікнах.
Осінній дощ часто буває затяжним. У нас проходив урок за уроком, а дощ все йшов. По дорозі текли справжні річки. Напевно, каламутні і холодні – так що я не заздрю тим перехожим, які в цей час бігли по дорозі з парасольками. Недовго й ноги промочити. Я задумався, як же ми після уроків підемо додому.
Дощ з часом став слабшим, і небо посвітлішало, але він все ще довго не закінчувався. Потім крізь хмари стало проглядатися сонце. Засяяли калюжі, заблищали краплі на яскраво-жовтому осінньому листі. Коли ми вийшли з уроків, на землю вже падали останні краплі цього осіннього дощу. Світ змінився, як після підбадьорливого холодного вмивання. І важкі дощові хмари розтанули.