Серед кращих винаходів людства поезія займає почесне місце. Скільки століть люди намагаються розумом пояснити чудо поезії! Чому вірші здатні чарувати, підбадьорювати, надихати на подальшу боротьбу? Або, навпаки, заспокоювати, зцілювати душу. Як вдається поетам так глибоко проникати в людські почуття? Так ніжно розповідати про кохання та гостро — про нанависть та ревнощі?

Дотепер немає відповіді на питання, в чому секрет поетичних чарів. Поезія залишається загадкою. Тим більше вона вабить читачів. Навіть тот, хто кричить: “Не люблю віршів всіляких поетів!”, мабуть, просто не читав шедеврів. Інакше обов’язково знайшов би собі поетів до душі.

Я вважаю, що мені поталанило, тому що я розумію та люблю поезію. Ну, звичайно, не всю. Бувають і погані вірші. До того ж смаки людей різноманітні, як і поетичні твори.

Мені ближче сучасні поети. Зараз читати нові вірші допомагає Інтернет. Часто знаходжу там твори, які подобаються. Імен авторів я потім, мабуть, не згадаю. А от поезії залишаються в пам’яті.

Звичайно, я люблю українську класичну поезію. Справжнім генієм є Тарас Шевченко, і рівних йому немає. Дуже ніжна та водночас бунтівна, сильна поезія Лесі Українки. “Ще не було епохи для поета, але були поети для епох” – ці слова точно про них написала Ліна Костенко.

Також прекрасна лірика Максима Рильского та Володимира Сосюри. А які чудові вірші про кохання писав наш поет Павло Тичина! Читаєш та відчуваєш, що вони неначе торкають струни серця.

“Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…”. Ці рядки належать вже згаданій українській поетесі — Ліні Костенко. Вони якраз співпадають з моїм відчуттям поетичних творів.