Василь Герасим’юк – сучасний український поет, співець драматичних колізій історії, автор поезій на гуцульську тематику, любовної та філософської лірики. Вірші його спрямовані викликати в читача насамперед не розуміння, а почуття, асоціації.

Для автора рідними були Карпатські гори. «Я виріс під розпач трембіт». І тому вся його поезія сповнена гуцульської символіки. Карпати відчуваються поетом як світ особливого співжиття людини й природи. Недарма перша його поетична збірка називалася «Смерека. Це дерево уособлює для поета символічне дерево життя. В вічності горах та на полонинах поет вбачає «мерехтіння космічного танцю». Стихії й сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки. Другу збірку поезій автор назвав саме «Потоки».

Третя збірка — «Космацький узір»та наступні збірки поезій Василя Герасим’юка сповнена роздумів про муки самопізнання, шляхи своєї наці. Героїко-патріотичні теми тут осмислюються лірично («Ми на камінь поклали мечі…», «Ми все залишили в могилах предків…»).

Автор відтворює міфопоетику Карпат, багату символіку гуцульських народних обрядів. Поруч з прадавньою язичницькою міфопоетикою, гуцульськими обрядами та ворожіннями («Найлегше згадую жабу // Точніше, її очі, страшніші від очей змії // Бо то очі жаби, яка в сутінках / прийшла назавше забрати молоко у нашої корови») в творах Василя Герасим’юка дуже сильні християнські мотиви та образи. «…про стаєньку ветху і маленьку // Співали рідні мати і земля… // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля».

Образ Христа лейтмотивом проходить крізь усю творчість поета.Гори стають шляхом наближення до високого, божественного:

«Ми бережемо живу ватру.
Ми заледве не стали отарою
на високім пасовиську.
Але коли ми навіть, як отара,
пройдемо крізь неї,
тоді дамо іншим дорогу до Сінаю»
(«Жива ватра»)

У віршах Василя Герасим’юка органічно поєднуються глибинне історичне бачення світу із відчуттям присутності в ньому окремої людини. В багатьох його творах присутній образ гуцульського дідуся, що передає людям світову мудрість, надбання багатьох віків. Автор відтворює в поезіях найтонші порухи душі людини, переживання кохання (збірка «Книга Ольги») , говорить про відчуття митцем себе у безмежному світі :

«Яких ще, душе-враже, меж
ти ждеш у страсі?
В якому світі ти живеш?
В якому часі?»